ПОСЕСОР МАКСИМ ГЕННАДІЙОВИЧ

15.08.1993 – 03.11.2023

Народився 15 серпня 1993 році в селі  Інгулець Білозерського району Херсонської облаті. В тринадцять років з батьками переїхав у село Дар’ївка, і навчався в місцевій школі. Мріяв про військову службу з дитинства, хотів служити в десантних військах. Далі вступив до військового ліцею в Кривому Розі. На другому курсі зайняв перше місце серед юніорів України у змаганнях зі стрільби Отримав звання кандидата в майстри спорту з допризовного багатоборства. Після закінчення ліцею ненадовго захопився морем і несподівано для рідних вступив до Херсонської Морської Академії, але не закінчив навчання.

Вже в грудні 2013 року склав військову присягу і вступив до лав ЗСУ.Служив у збройних силах з 2013 року. Воював у гарячих точках під час проведення АТО та ООС, брав участь у звільненні Херсона.

     Перший бій у нього був під Слов'янськом. Максим служив тоді у складі 25-ї десантної бригади й міг загинути ще у 2014-му році. Українським бійцям тоді дуже дісталося. Максима прикрив собою один з офіцерів, який сам був поранений.

     Максим був стрільцем, оператором-навідником, снайпером. Ще до повномасштабної війни в час проведення АТО півтора року провів на “нулі”. Після перерви з 2018 по 2021 рік Максим повернувся до служби й воював у складі 128 гірсько-штурмової бригади на Луганщині. У грудні їх вивели на ротацію, але невдовзі знову зібрали. Хлопці з бригади Максима три доби провели у вагонах і розвантажувалися вже 24 лютого під бомбардуванням.

    Максим воював і у Донецьку, у Пісках, під Бахмутом. А коли у 2022 році звільняли Херсон,  знову ледь не загинув. У бронетехніку, яка везла українських бійців поцілив російський танк. Механік і деякі хлопці загинули, а Максимові пощастило. Він отримав чергову контузію та дотичні поранення шиї, пахвини та руки. Лікар тоді сказав, що він народився в сорочці, бо один з осколків ледь не зачепив сонної артерії. 

  Максим був щасливчиком, але війна виснажувала його. Після чотирьох контузій у нього підвищувався внутрішньочерепний тиск, мучили постійні головні болі. Та найбільше йому боліло від втрати в боях багатьох друзів і побратимів. Не раз  сперечався з керівництвом, через накази, виконання яких могло коштувати бійцям життя. Досконало знав устав, і вмів довести свою правоту.

Він більше знав, ніж ми, бо ми всі не служили до повномасштабної війни. Був нам не тільки командиром, але й вірним другом. Під обстрілами возив боєкомплекти, забирав нас із позицій, – розповідає побратим Максима Віталій Мальований.

За словами Віталія, Максим, їздив разом з усіма на бойові завдання як пілот мавіка – скидав на ворожі позиції гранати, хоча за посадою головного сержанта роти мав безліч інших обов’язків, і міг цього не робити.
На війну Максим витрачав не тільки багато сил, але й чимало власних коштів. Спорядження майже все купував за свої гроші. Чималі кошти витрачав на ремонт машини.
Це була його позиція, бо він хотів швидше  закінчити цю війну. Казав: я готовий віддати заради цього все, – згадує Віталій Мальований.

  Побратим Максима Іван на позивний Ганс описує його вольовим, сповненим рішучості лідером, він пишався з того, що, навчаючи новобранців, може поділитися з ними своїми навичками та бойовим досвідом. Був готовий разом із хлопцями йти в бій, і попри небезпеку, першим приходив на допомогу.

З іншим бойовим товаришем Юрою (Скорпіоном) Максим вперше перетнувся у 2015 році на Луганщині. Юра згадує, як вони з чотирма іншими бійцями робили зачистку місцевості та нарвалися на диверсійно-розвідувальну групу ворога. У запеклій перестрілці хлопцям вдалося зберегти життя і навіть захопити двох полонених. Однак не обійшлося без поранень. Ще й ледь не заблукали в незнайомій місцевості. За словами Юри, Максим швидко зорієнтувався за картою, знайшов шлях і витягнув на собі пораненого.
      Ще один побратим Максима, Валентин з позивним Механік, згадує як російське військо накрило позиції українських бійців шквальним вогнем, а командир тоді був на іншій – віддаленій позиції. Максим вчасно зорієнтувався  і спрямував хлопців до укриттів. Завдяки його швидкій реакції, ніхто того дня не постраждав.

 Свого бойового друга Павла Жука, витягнув із самісінького пекла під час артобстрілу в районі села Шевченкового у 2022 році.  Товариш був ще живим, але після того, як Максим відвіз його до лікарні, помер від поранень. Самому Максиму після того бою діагностували акубаротравму та опіки сітківки й рогівки правого ока.

Коли Настя з Максимом щойно познайомилися, він мав вигляд кремезного суворого чоловіка, але згодом відкрився з іншого боку. Попри загартований у війні твердий характер, був дуже добрим, ніжним і турботливим. Завжди піклувався не тільки про близьких, а й про своїх побратимів, які теж були для нього сім’єю

   Максим багато разів бачив смерть і втрачав близьких для нього людей. Тому відчував особисту відповідальність за молодих хлопців. Після четвертої контузії у нього була можливість перейти служити до спецвійськ і навіть списатися за станом здоров'я, але він казав, що ніколи не кине своїх. А коли дружина цікавилася, чому за стільки років служби, він досі не просунувся у військовій кар’єрі, відповідав: ніколи ні перед ким не вислужувався й не буду.
    Коли у 128 бригаді почали створювати роту ударних безпілотних авіаційних комплексів РУБАК, за словами Насті, у Максима прямо очі засвітилися. Він перевівся сам і деяких надійних хлопців, з ким служив ще за часів АТО, туди забрав. Пишався тим, що служить з кращими з кращих. Його призначили головним сержантом роти. Командир підрозділу Дмитро одразу оцінив потенціал Максима: він мав колосальний досвід, був штурмовиком, працював з різною зброєю й дуже добре ладив із людьми.

Настя згадує, що Максим все робив за совістю і разом з командиром добивався нагород для молодих бійців, яких вважав гідними відзнаки. Хоча сам подібні урочистості не любив. Якось відмовився вести хлопців на нагородження, дізнавшись, що його заплановано в палаці культури. Усвідомлював, – не можна під час війни збирати багато військових у громадських місцях. Свій орден за мужність 3 ступеня, присвоєний йому за звільнення Херсона, отримував на заході, який проводили у підвалі. Тому навряд чи очікував, що їх зберуть на відкритій місцевості, коли їхав на нагородження в листопаді 2023, приурочене до дня ракетних військ і артилерії. Та вже за кілька хвилин після шикування життя Максима та ще кількох найкращих воїнів обірвала російська ракета. За офіційними даними, загинуло 19 військовослужбовців.

Командир Максима не одразу наважився сказати Насті про загибель її чоловіка. Сам не міг цього усвідомити, адже досі Максиму завжди вдавалося перехитрити смерть.
Дружина Максима Анастасія розповідає, що заради порятунку друзів і побратимів він не раз ризикував життям.

Мені найдужче болить навіть не те, що я його більше не побачу, – а те, що я знаю, як він хотів жити. Мабуть, і тримаюся тільки тому, що він був дуже сильним, а я дружина свого чоловіка, і не можу опуститися, – каже Анастасія.

  Горе спіткало не тільки дружину, матір, молодшого брата та товаришів загиблого. Від попередніх стосунків, у Максима є син Кирил. Нині хлопчику вже 12 років. Він пишатиметься героїчною історією свого батька, але ніколи не зможе його обійняти.